Білани – моє рідне село.
Білани – це село в Україні.
Це село, де родилася я.
Це моя Батьківщина єдина,
І у мене вона лиш одна.
Білани – це безмежні гаї і поля,
Це багата, квітуча і щедра земля,
Це хмаринки крилаті і сонечко світле,
Це село наше, миле і рідне, привітне.
Білани – це будинки і вулиці, й школа,
І, мабуть, незабуду ніколи
Ті знання що одержала в ній,
І в житті буду вдячна ще їй.
Білани – це село, що з дитинства його я пізнала.
Це найкраще для мене село на землі.
Й де б я не була у чужій стороні,
Всюди сняться мені Білани.
Білани – це село в Україні,
Де ростем і навчаємось ми,
Це діброви зелені, садки і лани,
Це найкраще село – БІЛАНИ.
Басанець Маргарита
На південному сході від м. Білопілля знаходиться населений пункт - село Білани Вирівського старостинського округу Річківської громади. Розташоване воно в долині річки Вир, через село проходить залізнична колія Суми – Ворожба зі станцією Вири.
Село було засноване в другій половині XIX століття. За легендою прізвище першого жителя, який поселився на цій території, було Білан. Звідси і походить назва села – Білани. У 1895 році біля села проходило будівництво залізничної колії перегону Ворожба – Мерефа. В цей період на кошти підприємця – цукрозаводчика Павла Івановича Харитоненка було побудовано станцію Вири, назва якої походить від р. Вир, що протікає неподалік. Нажаль будівлі, які зводив П.І. Харитоненко, до сьогодні не збереглися.
З часом навколо станції зводяться будинки, де живуть робітники по обслуговуванню залізниці. У 1911 році трохи західніше, на протилежному боці станції Вири, зводиться Вирівський хлібоприймальний пункт. Так починає утворюватися промислова зона села, сам же хутір розташовується трохи південніше від залізничної станції.
На лівому березі р. Вир також обживаються біланівці та вихідці з села Вири. Вони займаються землеробством, деякі з них проживають у поміщиці Катерини Василівни Мелінж. Її маєток з парком, ставком і прилеглими землями був розташований на протилежному боці р. Вир. Ці землі імператор Микола ІІ подарував чоловікові Катерини, полковнику у відставці за бойові заслуги. Полковник був людиною сильною і відчайдушною. Одного разу, коли селяни не могли впоратися з колодами дерев, які щойно спиляли, до них прийшов полковник і сам переніс декілька звалених дерев, підірвав спину і після цього їздив у інвалідному візку.
Поміщиця Катерина займалася вирощуванням цукрових буряків, зернових культур і дуже любила коней. Утримувала конюшню з чистокровними рисаками, брала участь у перегонах, - їздовими були хлопці з хуторів. Як згадує місцева жителька Ілляшенко Параска, - коли її дід - їздовий виграв перегони, то отримав від поміщиці Катерини нагороду - хромові чоботи. Катерина добре відносилася до жителів навколишніх хуторів. Ось як про неї розповідала жителька села Цапенко Катерина: «Коли ми були дітьми, то любили ходити дивитися за ворота поміщицької садиби. Як же красиво у барині в маєтку! Будинок оточував парк з лавочками, там бариня любила відпочивати. Біля воріт стояв красиво вдягнений лакей. Інколи, навіть ми просилися, і він упускав нас посидіти на лавочках».
Коли 1914 року почалася Перша світова війна, жителі хутора Білани також брали участь у бойових діях. Булка Микола Трохимович, 1892 року народження, був нагороджений Георгіївським хрестом за бойові заслуги у цій війні. Контужений під час бою, він потрапив у полон до німців, був у Німеччині, добре вивчив німецьку мову. Після звільнення з полону, пройшовши пішки пів - Європи, Микола Трохимович повернувся до рідного дому.
Коли почалася революція 1917 року, місцеві жителі не чіпали панський маєток, та приїхала група селян із Річок (біланівці їх називали «річківська банда»), почали бити полковника, намагалися дізнатися, де сховане золото, але він нічого не сказавши, помер від тортур. Катерина з дочкою встигли втекти, маєток частково пограбували, деякий час він ще стояв, а потім його розібрали. Частина панського парку, а саме - липова алея, що вела до ставка, залишилася до цього часу.
На хуторі Білани жили й заможні селяни - Мудраки, Багнюки, Кашки, Котенки. В період колективізації ці родини розкуркулили. В селі почали створювати товариства з сільськогосподарського обробітку землі, а згодом організували колгосп. Створення колгоспу жителі села сприйняли по-різному. Заможні селяни, які мали худобу, не поспішали вступати в колгосп, а бідні записувались в ряди колгоспників першими.
У 1927 році в селі була збудована початкова школа. Сільські майстри були такі вмілі, що могли звести будівлю без жодного гвіздка. Одним із них був Притула Карпо, власний будинок якого, збудований ще в 30-х роках минулого століття, стоїть і до сьогодні. Вже 1 вересня 1928 року Біланівська початкова школа прийняла своїх перших учнів. Першою вчителькою була Чоборда Ольга Іванівна.
1933 рік став чорною сторінкою в історії Біланів. Як і по всій Україні, люди помирали з голоду. Але біланівцям особливо страшно було дивитися на людей з ближніх сіл. Виснажені, втративши надію вижити, вони йшли на залізничну станцію, щоб посадити в потяг своїх дітей і цим самим врятувати їм життя. Потім, на великих станціях, голодних, знесилених дітей-сиріт знімали з потягів, щоб нагодувати.
В другій половині 30-х років в селі були побудовані нафтобаза, працювала контора по заготівлі худоби, Вирівське заготзерно. Більша частина населення села працювала в місцевому колгоспі, де вирощували цукрові буряки, зернові, баштанні й овочеві культури, був фруктовий сад. Утримували не тільки велику рогату худобу, а й розводили курей і качок, була пасіка, діяв вітряний млин. Кращі працівники колгоспу брали участь в сільськогосподарських виставках в м. Харків та Москва. Фото Бойко Дар’ї Петрівни, як кращої ланкової по вирощуванню цукрових буряків, було занесено на обласну Дошку пошани в м. Харків.
Багато біланівців працювали на залізничній станції Вири. Ця категорія людей найбільше потерпала в селі під час репресій 1937-1938 років. За сфабрикованими доносами людей прямо з робочих місць забирали представники міліції і відвозили в м. Суми на допит… і більше їх ніколи не бачили. Така доля спіткала і зв’язківця залізниці Кашку Івана Корнійовича, 1896 року народження та дорожнього майстра Федоряченка Петра Назаровича, 1886 року народження. Пізніше їх було реабілітовано… посмертно.
У 1940 році Біланівську початкову школу було реорганізовано у семирічну, яку на той час очолював Пузанов Арсеній Лукич. Вчителями початкових класів працювали Федоряка Олена Тарасівна та Петренко Василь Петрович.
З початку Другої світової війни на фронт було демобілізовано 300 жителів села, додому не повернулися - 51. Вже на початку вересня 1941 року в селі почали хазяйнувати німецькі солдати. Заняття в школі були відмінені, бо там розмістився німецький штаб, склад одягу і речей, а в клубі – конюшня. Молодь почали масово вивозити на заробітки до Німеччини. Одним із таких остарбайтерів був Ткаченко Іван Іванович. Йому вдалося живим після війни повернутися з Німеччини і зберегти фотографії тих років.
Два страшних роки німецької окупації люди згадують з острахом. Коли німці залишали село, намагалися його підпалити, але згоріло лише дві хати. Залізничний міст через річку Вир було підірвано. На початку вересня 1943 року село було звільнено радянськими військами.
При визволенні села загинули рядовий Литвинова Ганна Іванівна та сержант Надвігін Олексій (Олександр) Іванович, які були перезахоронені до Братської могили, на якій у 1955 році встановлено пам’ятник.
16 вересня 1943 року відновила роботу Біланівська школа. В перший клас було набрано 60 дітей різного віку. Ще тривала війна, а жінки і діти почали відновлювати колгоспне господарство. Нелегка доля спіткала селян, - техніка була відсутня, землю обробляли коровами. З війни чекали листи-трикутнички з добрими вістями, вдивлялися в далечінь, виглядаючи своїх батьків, чоловіків, синів. З бойовими нагородами, орденами і медалями повернулися з фронтів Другої світової війни Ілляшенко Д.М., нагороджений двома орденами Слави, Кібенко І.Є. – орденом Червоної Зірки, Чечотка В.Г. – орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Після повернення з війни більшість біланівців трудилося в колгоспі імені Жданова, який очолював фронтовик Середа І., на початку 50-х років головою колгоспу став Шпетний Семен Миколайович.
Мирна праця поєднується з відбудовою рідного села. Жителі Біланів із задоволенням відвідували клуб, де показували фільми, а вчителі ставили вистави класиків української літератури. Збереглася в селі і українська традиція – толока. Всім селом збиралися люди і йшли мазати новозбудовану хату.
В кінці 50-х років колгосп «Зоря комунізму» очолив Черненко Іван Володимирович. Це була сильна, вольова людини, фронтовик, який зумів створити один із найкращих колгоспів не тільки району, а й області. Молочно - товарна ферма і польова бригада №4, що знаходилася в селі, були кращими в колгоспі і займали призові місця в соціалістичному змаганні. За відмінну працю кращі працівники отримували нагороди: орден Леніна – свинарка Кухар Лідія Василівна та доярка Гончаренко Ольга Василівна, а завідуючий молочно - товарною фермою Басанець Володимир Пилипович – орден Трудового Червоного Прапора.
У 1990 році в селі було збудовано нове двоповерхове приміщення, в якому на часі розміщені загальноосвітня школа І-ІІ ст.. та дошкільний навчальний заклад (ясла – садочок) «Дюймовочка».
У 2017 році за підтримки ПСП «Слобожанщина Агро» у селі на місці старої школи було збудовано дитячий майданчик, який святково був відкритий 1 червня до Дня захисту дітей.
Також на сьогодні в селі працюють ПрАТ «Вирівське ХПП», залізнична станція Вири, бібліотека, ФАП, відділення зв’язку та 2 приватних підприємства, що забезпечують населення продуктами харчування та товарами побуту.
Біланіські землі обробляють ПСП «Слобожанщина Агро», ТОВ АФ «Вікторія» та товариство «Райз Північ», оренда ставків - ПП «Волна».
Село Білани є батьківщиною Антона Юнака – члена національної збірної з біатлону, срібного призера Всесвітньої Універсіади в Китаї, неодноразового призера всеукраїнських змагань з цього виду спорту.
Ось така вона – історія села Білани, в житті якого тісно переплелися сьогодення і давнина. В народі говорять, що без минулого немає майбутнього, тому так важливо кожному з нас знати історію свого села.
