Село - наш дім, наше коріння…
Для кожного із нас Батьківщина починається з порога рідної хати, із свого рідного села, де пройшло дитинство, починалася юність. А села, - вони, як і люди, мають свої біографії. У кожного вона своя - неповторна. Сьогодні наша розповідь про мальовниче село Вирівського старостинського округу, яке зветься Барило. Це село невелике за географічними даними, але для багатьох воно – дорога серцю маленька батьківщина.
За народними переказами, - у давні часи на місці села Барило виростали дуже соковиті луки, на яких полюбляли випасати коней та іншу домашню худобу, як вирівські селяни, так і річанські козаки. Дорога від цих сіл до поживних луків була досить неблизькою і пастухи з собою брали на пасовище нехитру провізію. Їжа та пиття зберігалися в барилах - так в цій місцевості називали будь-яку ємкість для води чи іншої рідини. Якось тут на луках пастухи забулися барильце з-під води чи їжі, а згодом повернулися по нього. С тих пір і почали називати хутірець Барило, до якого згодом переселялися вихідці з ближніх сіл, насамперед з Річок та Вирів. На користь цієї версії виникнення назви села свідчить і той факт, що крайню від Барил вулицю Вирів до цих пір називають вирівськими Барилами.
На початку свого заснування Барило було невеликим поселенням, в якому проживало всього декілька сімей. Так, збереглися свідчення, що у 1928 році тут було 7 селянських господарств і 30 мешканців. На той час хутір територіально підпорядковувався Річанській сільській раді Річанського району Сумського повіту Сумської округи Харківської губернії.
Витримав, не вимер хутірець в часи страшного голоду 1932 - 1933 років. Ще й, за свідченням старожилів, нерідко бариляни рятували подорожніх шукачів їжі від голодної смерті, хоча й самі під час лихоліття вживали неїстівну рослинність. Певне, що в маленькому хуторці репресивні дії тодішньої влади не були такими жорстокими, як у навколишніх великих селах.
Вже з середини 30-х років Барило розвивається і згодом набуває статусу села. Цьому сприяла адміністративна реформа, в результаті якої в січні 1939 року була створена Сумська область. Великого значення набув автошлях між обласним центром Суми та райцентром Білопілля, який проліг фактично через село. Та подальшу розбудову Барил зупинила Друга світова війна.
Вже з перших днів війни переважна більшість чоловіків пішли на фронт, інші влилися до лав Радянської армії після звільнення села від нацистських загарбників у вересні 1943 року.
Німецького гарнізону в селі не було, проте нацисти разом з місцевими поліцаями налітали зненацька та творили всіляку наругу над мирними жителями. Зокрема багатьох юнаків та дівчат вони схопили та вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Смертю хоробрих на фронтах війни загинули десятки уродженців Барил. А ті, що повернулися з фронту, бралися за відбудову рідного села. Із руїн відродився місцевий колгосп «1Травня», який очолив умілий керівник Іван Трохимович Могиленець. Відремонтували ферми, розвели коней, корів та іншу сільськогосподарську худобу. Завдяки великій самовіддачі та вродженому хліборобському хисту селяни вирощували чималі врожаї зернових культур, цукрових буряків, льону.
У 1950 році барилянський колгосп об’єднався з колгоспом імені Кірова, до якого входили території сіл Головачі та Кравченкове. Через рік після укрупнення господарств він приєднався до Горобівського колгоспу «Червоних партизан», головою якого був Борис Олексійович Гевлич. Барило територіально почало підпорядковуватися Горобівській сільській раді.
Своєї школи у Барилах не було, влітку працював дитсадок-ясла. Була в селі і своя торгова точка. В ці роки бариляни не лише самовіддано трудилися, а й змістовно відпочивали. В селі працював клуб, багато селян охоче приймали участь в художній самодіяльності. Регулярно в село приїздила пересувна кіноустановка.
На початку 70-х років у сусідському вирівському колгоспі «Зоря комунізму» був зведений потужний комплекс з виробництва свинини. Для його забезпечення повноцінними кормами місцевому господарству довелося розширювати площі сільськогосподарських угідь. Тому у 1972 році барилянська бригада була приєднана до колгоспу «Зоря комунізму», а саме село стало населеним пунктом Вирівської сільської ради.
Зрозуміло, що до одного з найкращих на той час в районі господарств перейшла й молочно - товарна ферма. Вже за підсумками першого року спільної роботи ферма з Барил посіла перше місце по надоях в колгоспі. «Повчіться у барилянців, як працювати треба» - сказав тоді на загальних зборах голова колгоспу Герой Соціалістичної Праці І.В.Черненко. «То вони показують характер…,» - вигукнув хтось із залу. І ніби, підтверджуючи ці слова, колектив ферми уже в наступному році очолив у рейтингу районні змагання тваринників і не поступався лідерством протягом багатьох років.
Основною запорукою успіху молочно - товарної ферми була самовіддана праця невтомних барилянських доярок. Найпершою надоїла за рік по 5 тис. кг молока від кожної корови Катерина Іванівна Петровська. А потім цей рубіж почали долати і її подруги – К.П. Шапар, М.Ф. Щетиніна, О.І. Придатко, Є.С. Матвієнко, В.А. Бойко, М.С. Солодовник. Таким чином п’ятитисячний надій на барилянський фермі став нормою.
Очолював ферму на той час Василь Іванович Ворона, прізвище якого стало своєрідною візитною карткою села. За вміле керівництво колективом, який добився високих показників у роботі, у 1982 році Василю Івановичу було присвоєно почесне звання «Кращий організатор сільськогосподарського виробництва Сумської області».
Не відставали від тваринників і сільські механізатори та хлібороби. В 70-80 роки в колгоспі «Зоря комунізму» гриміли імена передових комбайнерів О.П. Зайця, В.М. Петровського, М.І. Головача. Вони неодноразово ставали переможцями змагань серед «гвардійців жнив» Білопільщини. Зразки високопродуктивної праці на барилянських полях демонстрували механізатори В.С. Закота, А.Д. Макурін, М.П. Турчин, М.Д. Забара. Добросовісно готував техніку в сільській майстерні токар Г.І. Турчин.
У 1975 році в Барилах було 140 дворів і проживало близько 400 мешканців. Село було не тільки роботящим, а й співучим, щиро закоханим у прекрасний світ мистецтва. На настійливі вимоги сільської громади на початку 80-х років в селі збудували новий клуб.
З кінця 80-х років село почало занепадати. Чисельність сільських дворів зменшилася майже втричі, а населення – майже в чотири рази. На трьох барилянських вулицях – імені Чапаєва, Шляховій та Молодіжній можна побачити багато покинутих осель, хоча поряд із зруйнованими хатами розташовані добротні будинки. Переважна більшість мешканців села – люди похилого віку, пенсіонери. Та є і молоді сім’ї, в яких - 8 дітей шкільного віку. Навчаються дітлахи в школах сіл Річки та Вири.
Є в Барилах і справжні патріоти, які не залишилися байдужими до подій на сході нашої країни, і 2015 року були призвані до лав української армії та взяли участь в антитерористичній операції на Луганщині. Це брати Олександр та Григорій Духно.
На сьогодні село газифіковане та має стаціонарний телефонний зв’язок. З Барил практично за будь-якої погоди автотранспортом всього за лічені хвилини можна дістатися як до Білопілля, так і до Сум. Це в останній час привертає до села все більшу увагу городян, котрі виявляють бажання придбати тут будиночки із земельними ділянками.
Земельні угіддя в селі обробляють ПСП «Слобожанщина Агро», товариство АФ «Вікторія» та ПП «Турчин В.І.». А ПП «Ворона» забезпечує барилян продуктами харчування та побутовими товарами.
В останні роки все більше у людей проявляється інтерес до історії своєї країни, народу, свого рідного краю. Це цілком природно, - бо саме наш час - це час відродження моральних, національних, історичних цінностей. Є такий вислів «Той, хто не знає минулого, - не вартий майбутнього». Пам’ятаймо про це, бо де б людина не опинилася, її маленька батьківщина буде завжди з нею.
