Село - наш дім, наше коріння й доля…
На запитання «чому пустішають українські села, чому молодь тікає в міста?» типовою відповіддю є те, що в селах нині не має роботи, побутові умови не на належному рівні, та й з організацією дозвілля не складається. Але там також живуть люди і далеко не всі мріють про втечу до міста. Бо тут жили діди, прадіди, тут корінь нашого славного роду українського. Це найрідніше місце на землі. Про одне із таких сіл ця розповідь. Це – село Максимівщина Горобівського старостинського округу Річківської сільської ради.
Максимівщина знаходиться за 7 км від села Горобівка. На території села розташований гідрологічний заказник місцевого значення «Максимівський» площею 26,6 га. Село надто своєрідне, природа не пошкодувала для нього своєї краси, а час, – здається тут стишив свою ходу: свіже повітря, прохолодна джерельна вода, п’янкий аромат цвіту, запашні мальви та ромашки, спів пташок. Одним словом – село… Тут захована історія цілих поколінь, долі односельців, часом тяжкі і трагічні.
Далекого 1765 року за наказом російської імператриці Катерини ІІ були розформовані Слобідські козацькі полки і почали створюватися штатні гусарські полки. Але дуже багато козаків воліли залишитися вільними на своїй землі, тому забирали сотницьку землю і створювали власні поселення. Того часу на Білопільщині з’явилися одразу близько 30 козацьких хуторів, які досить часто не мали назви. Хутір Максимовка був у власності під номером земельного наділу 213, і тягнувся аж до території нинішніх Барил. Північна частина Максимовки мала назву Саївщина (номер наділу 216). До речі, ця назва і досі збереглася у місцевих жителів.
До революції 1917 року землі Максимівщини належали поміщикам Куколь-Яснопольським. На нинішній вулиці Заярній стояв панський маєток. На цьому місці на сьогодні стоїть дворище Березюк Ніни Іванівни та пустки з хат сім’ї Кацових та П’ятаченків, а ще – кущ бузку, який ріс на подвір’ї поміщицької родини.
Згідно Довідника Сумської округи 1928 року в Максимівщині проживало 686 чоловік. До 1968 року село було підпорядковане Річківській сільській раді, на той час в Максимівщині було 120 дворів.
Після подій жовтневої революції у селі був організований колгосп, який очолив Бойко Сергій Романович. 1943 року разом з п’ятьма односельцями він був розстріляний німецькими окупантами в Максимівському яру, як підпільник.
Багато людських життів у Максимівщині забрали роки Голодомору. Так про ті страшні роки згадує місцева жителька Влізько Марія Кузьмівна: «Починаючи з весни 1933 року від голоду в селі масово помирали люди. Щоб вижити, прийшлося їсти лободу, листя та кору дерев, полову. Не голодували лише ті, хто мали корову і працювали в колгоспі».
Не оминули село і події Другої світової війни. 1943 року до Максимівщини зайшли фашистські війська. В хаті Кикоть Миколи Івановича розмістився німецький штаб, – це дало чоловіку можливість попередити односельчан про облаву. Та не всім вдалося уникнути вражої кулі, – в липні сорок третього року, як активісти, були розстріляні місцеві колгоспники Бойко С.Р., Бондаренко І. П., Влізько Ф. О., Козиревський Г.П., Панікаренко А.П. та Семишкур І. В.. У 1980 році на могилі підпільників було встановлено пам’ятний знак та гранітну плиту з прізвищами 65-ти односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни.
Після війни повернулися з фронту чоловіки села: Березюк Г.Ф., Влізько М.П., Гурин О.П., Демченко М.О., Кикоть М.П., Козир Г.Ф., Козиревський Я.Г., Супрун Й.Т. та інші. Село почало відбудовуватися та повертатися до мирного життя. На той час в Максимовщині було 5 кутків (вулиць): Германія, Заярівка, Звіринець, Завгороднівка та Центр.
З 1968 року село стало бригадою №3 колгоспу «Червоний партизан» Горобівської сільської ради. На той час на Максимовщині був тракторний стан, молочно - товарна ферма, вівцеферма, городня бригада.
Бригадирами в різні часи були Бага О.С., Дмитренко, Чучук, Малік, Анохін та Лисенко О.М.. На жаль старожили вже не пам’ятають деякі імена та по-батькові керівників бригади, та всіх характеризують, як наполегливих та відповідальних працівників, під керівництвом яких селяни добивалися значних показників в роботі.
Так, за самовіддану і високопродуктивну довголітню працю колгоспники Кикоть Володимир Іванович та Кучерявенко Григорій Федорович були нагороджені орденом Трудової Слави ІІІ ступеня.
За радянської влади в селі була бібліотека і клуб, яким завідувала Скрипка Антоніна Василівна, та медпункт, в якому працювала родина Петрусенко – Микола Олексійович та Надія Василівна. ФАП працював до початку 80-х років, у 1987 році припинив роботу і клуб.
Була в селі і школа – початкова та восьмирічка. В початковому закладі освіти працювала вчителем Журба Надія Андріївна. З 1973 року дітей на вантажному автомобілі возили на навчання в Білопільську школу №3. Пошту на той час розносив ветеран Другої світової війни Гурин Олександр Пилипович.
З часом заклади соціальної сфери стали закриватися один за одним. Спочатку закрили школу, потім ФАП, далі – клуб та бібліотеку. Згодом занепало і сільське господарство, з кожним роком стала зменшуватися кількість населення.
На сьогодні в селі проживає лише 10 чоловік. Про те, що тут колись жило багато людей, нагадують лише напівзруйновані хати. Мешканці села – переважно старші люди, які вже не хочуть покидати насиджені місця. Тут народились, виросли, тут і доживають. Для них Максимівщина – родинне вогнище, маленька батьківщина, і водночас – велике «Я», з якого починається людина, родина та вся Україна.
