Моє село – моя історія жива
Рідне село! Воно справді зігріває душу. Це тепло проникає глибоко до серця. І де б ми не були, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається, нема нічого кращого на світі за побачення зі знайомою вулицею, батьківською хатою…
Синяк – невеличке село Річківської територіальної громади. Розташоване на автомобільному шляху Суми – Білопілля. А до 1860-1880 років, допоки не почали будувати залізниці, через село проходив Синяковий шлях – дорога, яку використовували чумаки, козаки Сумського полку та переселенці для переміщення від Ромоданівського шляху до Путивля. На території села розташовані три пам’ятки археології місцевого значення – два курганні могильники та курган, які є частинами некрополя доби бронзи – раннього залізного віку, що розташовувався вздовж вододільного Синякового шляху.
Численні війни ХVІІ століття, які проходили за участі українських козаків, вимагали значного обсягу виробництва селітри – складової пороху. Функціонування стаціонарних майстерень на даній території було вкрай небезпечним через загрозу татарських набігів. Тому козаки використовували для видобутку селітри кургани та городища, шляхом розварювання ґрунту з їх насипів та валів.
У середині ХІХ століття на Синяковому шляху було засноване село Синяк. Його населення в основному складалося з переселенців з села Річки. Першим жителем вважається Чечель Микола, який переселився сюди з урочища Блеськів Яр, що знаходиться між Річками та Синяком. До 1964 року було підпорядковане Річківській сільській раді, а потім перейшло до Коршачинської сільської ради.
Як, і всі села України, Синяк пережив колективізацію, голод, війну…
Зі спогадів жителя села Сердюк Андрія Гнатовича, 1929 року народження:
«У 1933 році наша сім’я жила на хуторі Синяк Білопільського району Сумської області. Мій батько Гнат Антонович і мати Параска Федорівна були простими селянами. Сім’я була багатодітна, виховували вісім дітей. Голод майже не пам’ятаю, бо був малим, але мій батько розповідав, що жили ми бідно. У господарстві була одна корова, яка нас і врятувала від голоду та смерті. Батько на той час довго не вступав у колгосп і, напевно, тому активісти не забрали в нас корову. А сусіди наші зразу вступили в колгосп, то вся сім’я вимерла з голоду. Щоб врятувати нас, малих дітей, батько однієї ночі вирішив відвезти зерно до свого батька в Річки (за 12 км від Синяка) аби там сховати – на той час у Річках обшукова комісія вже пройшла».
Коли почалася Друга світова війна, багато жителів села відправилися на фронт. Імена тих, хто не повернувся до рідних домівок, увіковічили на меморіальній стелі в селі Коршачина.
Змінювалися часи, змінювалися назви колгоспів та не змінювалася земля – годувальниця. Хлібороби обробляли її, вкладали в неї всю силу та вміння й вона віддячувала їм рясними врожаями. Виросли на цій землі працьовиті люди, такі як Герой Соціалістичної Праці, доярка колгоспу «Ленінський шлях» Гладенко Парасковія Григорівна, на честь якої названа єдина вулиця в селі Синяк.
І дійсно, найбільше багатство села – це його люди. В основному всі жителі Синяка працювали на бригаді №3 села Зелене. Тут була молочнотоварна ферма, тракторна бригада, вівчарня, птахоферма. А на території села, неподалік від житла Турчин Івана Пантелійовича, знаходилася свиноферма. З часом її перебазували в Коршачину.
До теперішнього часу люди з любов’ю згадують таких жителів (нині покійних), як: ланкову Теницьку Раїсу Андріївну, доярку Іваній Анастасію Іванівну, завідувача ферми, ветерана Другої світової війни Солодовника Григорія Леонтійовича, бригадира тракторної бригади Теницького Петра Лазаровича, працівників колгоспу Івашину Якова Захаровича, Чечель Миколу Трохимовича, Турчина Івана Пантелійовича та багато інших…
Жили в селі дві вчительки Зівенко Мотрона і Петровська Марія зі своїми сім’ями, працювали в Коршачинській загальноосвітній школі. Вони виховали не одне покоління українців. Марія Іванівна довгий час працювала завучем школи, її вихованці згадують з великою шаною та повагою.
Все своє життя віддала праці в колгоспі Заярна Ніна Петрівна. Влітку працювала на сіялці, ланковою на буряках, а як холодало – вантажником. Відвантажували в колгоспі зерно, цукор, інше збіжжя.
Була у Ніни Петрівни подружка, сусідка Теницька Ніна Олексіївна. Мала вона на той час не жіночу професію – водій молоковоза. Розвозила молоко на молокозаводи міст Суми та Білопілля.
З 1968 року на території села працював магазин на два відділення – продуктових і продовольчих товарів. Першими продавцями були Бага Галина Яківна та Івашина Ніна Ігнатівна. Нині в селі працює магазин будівельних товарів ФОП «Вакула В.Г.».
Як згадують старожили, раніше біля кожного двору був сад, і весною село потопало в буйному цвітінні дерев, а будинки виглядали із зелені та квітів. Та життя внесло свої корективи, не оминули зміни й Синяк. На сьогодні в селі зареєстровано та проживає 26 осіб. Літні люди доживають віку, молодь активно виїжджає із села, мріє реалізуватися в місті, не бачить у селі перспектив. Люди, що залишилися жити у селі, добрі й працьовиті, прагнуть зробити свою маленьку батьківщину гарною, зручною для життя та впорядкованою.
Село Синяк – це лише невеличка піщинка у великому морі сіл і міст України. Але разом вони одне ціле, одна велика історія, одна родина, одна держава. Тож кожен з нас повинен знати, цінувати та примножувати історію рідного краю, духовні та матеріальні здобутки його людей, бути не байдужим до долі рідного села. І пам’ятайте – де б ви не були, за вами завжди тужить рідна земля...