Село Біловишневе. Тиша…
Споконвічна традиція усіх народів – патріотична любов до клаптика рідної землі, де ти народився і виріс, повага до батька-матері, пам’ять про предків, шанування рідної мови, історії, усвідомлення себе кров’ю і плоттю свого народу, бажання передати його духовні надбання у спадок наступним поколінням – це природні почуття.
Почуття любові до маленької батьківщини є й у людей, які народилися та виросли в селі Біловишневе, що розташоване на правому березі річки Вир. Річка у цьому місці звивиста, утворює лимани та стариці. Саме село оточене Троцьківським лісом. Вище за течією розташоване село Горобівка, нижче за течією – село Омельченки, на іншому березі – села Зарічне та Воронівка. Поруч пролягає автомобільний шлях, залізниця, станція Торохтяний.
До 1960 року це був хутір Троцьки, який був названий прізвищем своїх жителів – Троцько. Потім його перейменували в Біловишневе. Село потопало в запашних луках, які тягнулися скільки бачило око. Навесні зачаровувало вишневим та яблуневим цвітом, влітку п’янило душу запахом матіоли та лілій, восени стелило під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку втопало у чарівній круговерті сніжинок.
Біловишневе постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1923–1933 та 1946–1947 роках. Та на жаль спогади очевидців не збереглися.
З початком Другої світової війни чоловіки села стали на захист країни. Багато з них не повернулися до рідних домівок. Їх імена викарбувані на меморіальній дошці на пам’ятнику воїнам-землякам у с. Горобівка.
Після війни землі села належали колгоспу «Червоний партизан». На полях вирощували цукрові буряки, зернові та бобові культури.
Була в селі ферма на 180 голів по відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. У 1989 році ферму перебудували на птахоферму, де вирощували 2 тис. гусей.
Змінюються часи, змінюється й село. Згідно «Довідника Сумської округи» видання 1928 року на хуторі Троцьків на той час проживало 261 чоловік. У 1988 році в селі проживало 49 чоловік, у 2007 – 4. На сьогодні у Біловишневому проживає двоє мешканців – Сітало Лідія Микитівна, 1934 р. н. зі своєю донькою, та й то тільки влітку. На зиму жінки виїжджають до міста і село залишається пусткою. Наодинці з тишею, чекаючи весни та буйного цвітіння покинутих садів.
Мертва тиша… Тільки рвучкий вітер порушує холодну безмовність рідного краю, – місця, що зігріває серце у години поразок та здобутків. Тому завжди потрібно пам’ятати, хто ти є та вивчати історію своєї маленької батьківщини.
