Звивається стежиночка до рідного села…
Для людини важливим і незабутнім є те місце, де вона народилася, живе, переносить хвилини щастя й невдач, місце, яке відіграло значну роль у її житті. В цьому місці сонце яскравіше, трава зеленіша, вітер лагідніший, повітря чистіше… Й серед цієї благодаті спалахує людське життя, щоб залишити по собі корисні сліди, усвідомлюючи, що всі земні блага тимчасові й минущі, а почуття – вічні. Тож кожного дня, прокидаючись, ми дякуємо Богу за можливість жити у тому куточку Землі, про який в народі кажуть: «Всюди добре, а вдома – найкраще». 
На лівому березі річки Вир за 3 км від Горобівки, що на протилежному березі річки, розташоване село Безсокирне. Заплава Виру в цьому місті заболочена, тож в очереті живуть дикі качки та лебеді. Поблизу села розташований Вирівський заказник – об’єкт природно-заповідного фонду Сумської області. Серед фауністичного комплексу тут зустрічаються представники видів, занесених до Червоної книги України. А коли влітку стоїш на березі, то можна почути шепіт блакитної води, спів дзвінкоголосих пташок та запах різнотрав’я.
Саме в цьому мальовничому куточку природи й був раніше розташований хутір Безсокирний. Хаотично розташовані попід Виром хати немов поділяли село на три мікрорайони: Каяни, Гапони, а назву третього місцеві не пам’ятають. Станом на 1 січня 1929 року на хуторі було 47 дворів, в яких проживало 244 жителі.
У 1930-х роках під час колективізації у селі був створений колгосп ім.. Куйбишева, який проіснував до 1941 року. Жителів примушували йти до колгоспу. У більш заможних селян відбирали худобу, а тих, хто противився владі, висилали до концтабору на Соловки.
Не оминув хутір Безсокирний і геноцид українського народу, проведений урядом Радянського Союзу 1932-1933 років. Радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Тож по хатах ходили активісти й забирали всі запаси зерна, а потім вилучали інші харчові продукти та майно, як штрафи за невиконання плану. Кожного дня люди помирали від голоду, їх збирали на підводи та хоронили в загальній могилі на кладовищі. Хоронили й у власних садках під хатами.
На часі старий цвинтар перетворився на лісовий масив, могили заросли деревами, дерев’яні хрести стліли, очевидці голодомору померли. Та залишилися спогади жителів Безсокирного про страшні роки голодомору:
- Глущенко Параска Іванівна (1924 р. н.): «Масово люди почали вмирати навесні 33-го року. Щоб вижити тієї страшної весни, мама почала робити варево з мерзлої торішньої картоплі, кропиви, лободи, кори дерев. Коли трохи підросла трава, то їли «коники» з калачиків та бруньки з липи. Тієї весни вмерло пів села, як не більше»;
- Гурин Василь Пилипович (1928 р. н.): «Добре пам’ятаю, що хотілося їсти, але йти до колгоспних полів було боязко, адже могли добряче відшмагати батогом або переїхати конем. Здебільшого їли свиріпу, полову, «коники», конюшину, щавель».
Чорною віхою у мешканців Безсокирного відзначилася Друга світова війна. Більшість чоловіків пішли на фронт та повернулися на жаль не всі. Прізвища загиблих викарбувані на меморіальній дошці пам’ятника воїнам-землякам в с. Горобівка.
А після закінчення Другої світової війни село увійшло до складу колгоспу «Червоних партизан». На той час у селі була молочнотоварна ферма на 200 голів великої рогатої худоби, магазин та початкова школа, яка працювала до 1975 року. По селу зроблено дорогу з твердим покриттям.
У 1954-1956 роках, коли почалася електрифікація населених пунктів Горобівської сільської ради, згідно з планом забудови села Безсокирне жителів змусили переселитися і перенести свої хати ближче до залізниці, утворюючи одну вулицю.
Люди розбирали дерев’яні будинки та збирали їх на новому місці. Хати-мазанки залишали, а на новому місці будували собі нові будинки. Залишки глиняних хат збереглися до сьогоднішнього часу, а єдина вулиця Садова має таке ж розташування, як і новозбудована 1956 року.
На часі в селі проживає всього 18 жителів. В основному це люди похилого віку та одна багатодітна родина. Бібліотекар Горобівської бібліотеки раз на тиждень приходить до Безсокирного з книгами та обслуговує своїх читачів.
Іноді люди, постійно живучи на одному місці, не задумуються над тим, що вони у своїй стихії, вдома. Але варто покинути рідну місцину на деякий час, як затужить серце, болем озветься душа і все те, чого й не помічав раніше, стане ріднішим, ближчим і дорожчим.
Люди виїжджають з маленьких сіл шукати кращого життя, а населені пункти вимирають. Село Безсокирне не виняток в цьому процесі. Та люди в цьому крихітному селі хоч і нарікають на складні умови, в яких доводиться крутитися, проте, трудяться, пишаються своїм маленьким домом і тішаться звичайним, рутинним успіхам.
У теперішні складні часи, коли війна змусила всіх переоцінити пріоритети та «обрізала» можливості до мінімуму, кожен задумується, як жити далі, на який шлях виведе стежина від рідного села...
