…доживає хатка Вже свого віку до кінця. Залишиться хіба, що згадка Про двір дитинства, як взірця…
…доживає хатка
Вже свого віку до кінця.
Залишиться хіба, що згадка
Про двір дитинства, як взірця…
Житло для українця завжди було символом достатку, відображенням внутрішнього світу і поєднанням культури з повсякденним життям. Українська хата увібрала в себе радощі й печалі, злагоди та клопоти, у ній витає запах м’яти та духмяних домашніх паляниць. Це місце, звідки виходить людина у світ з засвоєними цінностями: маминою піснею, батьковим словом, дідусевими казками і бабусиними вишивками, теплом і незрадливістю рідного слова.
Саме в таких українських хатах на початку ХХ століття вирувало життя на хуторі Омельченки. За підсумками Всесоюзного перепису 1926 року на хуторі Омельченків було розташовано 45 дворів та проживало 261 чоловік. Назву населений пункт отримав більш за все за поширеним прізвищем місцевих селян – Омельченко. Селяни вирощували буряки та займалися тваринництвом.
Навколишні поля відносилися до земель колгоспу «Червоних партизан», оброблялися і засівалися зерновими культурами. А неподалік села був розташований Шереметівський цегельний завод. Тож частина жителів Омельченок працювала в колгоспі, частина – на заводі. Близьке розташування села до Білопілля давало змогу селянам знайти роботу в місті.
Звичаї та обряди всіх населених пунктів колишньої Горобівської сільської ради не різняться один від одного. Можливо з причини того, що в кожному селі є рідня з іншого села, тобто існує вірогідність міжпоколінної передачі знань про культурну спадщину. Престольним святом в Омельченках є свято Григорія Переможця, та мешканці села шанували традиції та дотримувалися всіх релігійних свят. Збереглися спогади про святкування одного з них, а саме – Трійці. Розповідь записано від жительки села Омельченко Віри Дмитрівни, 1922 р. н.
У п’ятницю жінки вдосвіта йшли до лісу збирати лікарські трави та росу, якою лікували хворі очі й висипи на шкірі. У суботу, напередодні Трійці, заготовляють чебрець, лепеху, гілля клена, ясена, липи. Духмяними травами встеляють долівку, а гіллям прикрашають тини, ворота, стріхи.
На підвіконня обов’язково клали любисток та полин, різкий запах цих трав відлякує відьом. За повір’ям, у ніч на Зелені свята оживають душі померлих. Тому на воротах та у стріхах хат обов’язково повинно бути клечення, бо за ним має сховатися душа померлого родича, який прийде до родини свято. Також цього дня було прийнято обдаровувати сиріт пирогами, печивом та цукерками.
Як і всі українські села Омельченки пережили лихоліття голодомору та Другої світової війни. Не оминули село й наслідки урбанізації – вимирання села… Відсутність роботи, дитячих садків, шкіл, медичних закладів, якісної транспортної інфраструктури та низький рівень життя змусив молодь виїхати до міст у пошуках кращого майбутнього. Тож зараз в Омельченках не залишилося жодного жителя…
Серед чагарників видніються одинокі пусті хати, на гілках садових дерев незірвані плоди. Суцільний пустир, в якому життя – виняток.
Село живе доти, поки в ньому живуть люди. Це прописна болюча істина, після якої можна ставити крапку. Та, готуючи допис про Омельченки, ми мали на меті, щоб пам’ять про зникаючі села та їх мешканців залишилась і жила навіть через десятки років. Адже, любити свій рідний край та знати його історію – це першоджерела нашої духовності. Бо людина, як дерево, не може жити без свого коріння, яке дає їй силу для життєвого росту.
