Моє село, моя маленька батьківщина…
У кожної людини є місце на землі, котре ми звемо «малою батьківщиною». Тут народжувалися, жили, ростили хліб і дітей, дивились в майбутнє наші пращури. Скільки віршів написано про село! Скільки пісень проспівано! Скільки прекрасних слів сказано! Адже сільська місцевість – це особливе місце на землі, де можна відпочити душею. Особливо добре тут влітку. Коли місто знемагає від спеки і духоти, так добре відправитися в сільську місцевість, де є річка, луг, ліс…
У селі Зарічне, в якому на часі проживає 13 жителів, влітку практично відсутні пустуючі подвір’я. Поєднати працю та відпочинок сюди приїздять дачники. І село прокидається від зимового сну, і наповнюється людським гомоном. Присадибні ділянки потребують уваги та турботи. Тому саме час взятися за весняні роботи, щоб згодом тішитись пишним цвітінням та рясним врожаєм.
Село Зарічне розташоване навпроти села Біловишневе, але на протилежному березі річки Вир, на відстані 1 км від залізничної станції Торохтяний, до Горобівки веде асфальтована дорога Суми – Куянівка. Зручне розташування села та можливість транспортного сполучення дає можливість жителям їздити на роботу в Суми потягом.
Згідно «Довідника Сумської округи» видання 1928 року на хуторі Нижньо-Штанівському (так в ті часи називалося село Зарічне) було зареєстровано 56 домогосподарств, в яких проживало 245 чоловік.
Чорні роки голодоморів 1932-1933 та 1946-1947 років значно вплинули на чисельність населення. Влада відбирала врожай, люди помирали від голоду. А з початком Другої світової війни багато селян взяли до рук зброю та пішли на фронт. До рідних домівок повернулися не всі. Імена загиблих героїв-земляків закарбовані на меморіальній плиті в с. Горобівка.
Від початку колективізації в селі було створено колгосп «Нове життя», основним видом діяльності якого було рільництво. Також в селі була молочно-товарна ферма.
У 1960 році місцевий колгосп було ліквідовано, а село ввійшло до складу колгоспу «Червоних партизан». Із соціальної інфраструктури у селі був лише один магазин.
Відсутність закладів освіти, культури, побутового обслуговування та нищівний вплив перебудови спонукали до відтоку населення із сільської місцевості. Не оминула ця доля й Зарічне. Село практично залишилося без роботи, без дозвілля і, фактично, без нормального проживання. Молодь прагнула максимально виїхати в міста, аби отримати освіту і, як правило, залишатися там або їхати далі, де зовсім іншій рівень і соціального забезпечення і оплати праці. У 1988 році в селі залишилося 53 жителя, й з кожним роком населення стрімко зменшується…
Та, де б людина не жила, а зі своїм краєм вона пов’язана невидимою пуповиною, яка не відпускає від себе, живить душу рідним теплом і дає наснагу. У серці справжнього українця завжди жив і житиме той яскравий вогник, що повсякчас нагадує нам про наше походження, про наше минуле. Це та незгасима зоря, що кожної хвилини зігріває душу своїм теплом, спогадами та дає нам надію на краще майбуття, на великі досягнення та звершення українського народу, як могутньої та непереможної нації.
