Амбари: між коліями та історією
Серед зелених просторів Річківської громади, поміж тихих полів і невисоких пагорбів, причаїлося невелике селище з промовистою назвою – Амбари. Воно ніби сховане від метушні світу, віддалене на кілька кілометрів від тихоплинної річки Вир і зовсім близьке до сусідніх населені пунктів Зоряне, Шевченківка та Коршачина. Тут усе дихає спокоєм, а простір наповнений пам’яттю.
Амбари – маленький куточок України, де перетинаються людські долі, залізничні колії та подих історії. Селище невелике, але його минуле – глибоке й насичене, нерозривно пов’язане з розвитком залізниці та промисловості Сумщини.
Серцем Амбарів була і залишається залізнична станція. Саме вона дала початок поселенню, визначила його ритм життя і місце на мапі України. У 1907 році, разом з відкриттям руху лінією Ворожба – Суми – Харків, з’явилася і станція Амбари. Її спорудили не випадково: залізниця мала з’єднати край із потужним цукровим заводом у Миколаївці – одним із промислових центрів регіону. З цією метою у 1911 році була добудована дев’ятикілометрова гілка до станції Віринський завод. Цьому сприяв знаний український меценат, підприємець і цукрозаводчик Павло Харитоненко. Новий маршрут став життєвою артерією для навколишніх сіл: ним селяни їхали на роботу до цукроварні, перевозили вугілля й дрова, вовну, збіжжя та плоди своєї щоденної праці.
Разом із станцією зростали й будинки для залізничників. Колись – службові, сьогодні – приватні оселі, вони й досі зберігають дух тієї епохи. За даними «Довідника Сумської округи» 1928 року, в Амбарах тоді мешкало 138 осіб – невелика громада, об’єднана спільною справою і шляхами.
Та мирний плин життя обірвала війна. Влітку 1941 року сюди, як вихор, увірвалася Друга світова. Територія Сумщини, зокрема район станції Амбари, була окупована німецькими військами. Окупаційна влада використовувала залізничну лінію для перевезення військ і техніки, постачання та вивезення ресурсів. Місцеві жителі зазнали примусових робіт, вилучення продовольства, репресій.
У навколишніх лісах діяли партизани. Вони псували колії, руйнували лінії зв’язку, нападали на охорону станції – боролися з ворогом, ризикуючи життям, аби наблизити визволення.
У вересні 1943 року Амбари були звільнені. Та навіть після цього війна ще забрала свої жертви. 16 жовтня 1943 року над станцією з’явилися чотири німецькі бомбардувальники. Удар був нищівним: знищено три ешелони з боєприпасами, станція зазнала значних руйнувань. Під час бомбардування загинули троє військових 2021-го головного авіаційного складу 2-ї повітряної армії – старший лейтенант Овсій Бродський, молодший сержант Ніна Гриніна та старший сержант Олексій Лисенков (Лисенко). Спершу їх поховали біля станції, а у 1970 році перепоховали в селі Коршачина, де нині височіє обеліск – мовчазний свідок трагедії. 
Після війни станція знову ожила. Її відбудували, модернізували, і вона знову стала важливим транспортним вузлом Сумщини, а для мешканців навколишніх сіл – зручним і доступним шляхом до обласного центру.
Історичний вокзал зберігся до наших часів. Спершу дерев’яний, типовий для початку ХХ століття, згодом облицьований цеглою та пофарбований, він і сьогодні виглядає стримано і просто. Зелена прямокутна будівля більше нагадує житловий будинок, ніж вокзал. Хоча деякі джерела вказують 1964 роком будівництва, світлини 1940-х років доводять: його вигляд майже не змінився.
Поруч височіє справжня перлина станції – дерев’яна водонапірна вежа, пофарбована в той самий зелений колір. Колись вона давала воду паровозам, а сьогодні є унікальною архітектурною пам’яткою епохи, що відійшла, але не зникла з пам’яті.
Та Амбари – це не лише будівлі й колії. Це люди. Ті, хто роками працював на станції, стежив за рухом поїздів, забезпечував безпеку і порядок. У пам’яті мешканців збереглися імена шанованих залізничників: начальника станції Прокопа Охріменка, чергових Івана Котенка та Василя Куценка, касира Надії Куценко. Вони вже на заслуженому відпочинку, але залишаються прикладом відданості своїй справі.
Сьогодні Амбари – крихітне й компактне селище з однією вулицею – Залізничною. Тут лише кілька будинків і станція, а мешканців – близько двадцяти п’яти. Проте кожен із них береже в серці тепло рідного краю.
Історія Амбарів триває. Вона живе у старих коліях, у зелених стінах вокзалу, у тихому шелесті літнього листя – і в людях, які залишаються її вірними хранителями.
